Юридичні висновки. Заочне засудження: перемога правосуддя чи політичний інструмент?
16 січня 2014 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до КПК щодо заочного кримінального провадження» № 725-VII. Дана новела українського законодавства була насамперед спрямована на заочне засудження осіб, які переховуються від правосуддя на території інших країн.
Закон передбачає проведення кримінального провадження в режимі відеоконференції й полегшує процедуру засудження осіб, які вчинили злочини проти держави та народу, оскільки питання екстрадиції довге та надзвичайно складне.
До того ж, країна, в якій переховується особа, яку підозрюють у злочині, не завжди погоджується на екстрадицію.
В застосуванні даної новели можна знайти позитивні моменти такі як розгляд справи за неможливості безпосередньої участі учасника кримінального провадження, наприклад, за станом здоров’я (інсулінозалежні, важкохворі) чи необхідності забезпечення безпеки осіб, що є досягненням для українського правосуддя і наближенням до міжнародних норм права.
Зокрема, заочне засудження поширене в таких країнах як Сполучені Штати, Англія, Німеччина тощо.
Заочний розгляд справи допускається Комісією з прав людини Європейського Союзу, такий розгляд може бути визнаний законним, якщо було вжито заходів для забезпечення своєчасного інформування обвинуваченого про місце і час судового розгляду.
Але тут і криються головні колізії Закону про заочне засудження, оскільки здійснення заочного кримінального провадження застосовується лише щодо особи, яка перебуває в статусі обвинуваченого, тобто їй повідомлено у встановленому законом порядку про вчинення відповідного кримінального правопорушення. Чинне законодавство визнає правомірним підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення зі змістом такої повістки будь-яким іншим способом, таким ознайомленням вважається і відеозапис отримання повістки даною особою.
Водночас, якщо особа свідомо уникає вручення їй повістки, ухиляючись таким чином від правосуддя і направлення такій особі повістки за останнім місцем перебування чи проживання неможливе, вона не може бути повідомлена у визначеному законодавством порядку, а отже немає підстав для здійснення заочного кримінального провадження.
Також варто зазначити, що у КПК не прописана процедура заочного засудження, що тягне за собою невизначеність і допускає неправомірне трактування букви закону.
До того ж, відчуження і подальший продаж відчуженого майна осіб, які вчинили правопорушення і переховуються від правосуддя може бути проведено не на користь держави та народу, а за тіньовими схемами.
Ще одним суттєвим недоліком даного закону є порушення принципу змагальності сторін у кримінальному процесі, передбаченого основним законом України – Конституцією, а також статутом ООН та ЄСПЛ, адже за умов заочного засудження сторони не мають рівних прав та можливостей під час кримінального процесу.
Найбільш проблемним питанням є питання захисту у таких кримінальних провадженнях, а також можливі порушення процедури і як наслідок «вибіркового правосуддя».
На жаль, доводиться визнати, що вибіркове правосуддя дійсно присутнє в даному випадку, оскільки даний закон приймався не відповідно до прагнень вдосконалення системи правосуддя і побудови її за принципами правового демократичного суспільства, а виходячи з політичних реалій, хоча деякі політичні діячі назвали цей закон «трьома кроками вперед».
Не можна однозначно сказати, чи цей крок вперед, чи назад, чи ми ходимо по колу. Сама ідея закону про заочне засудження могла б стати корисною з урахуванням досвіду європейських країн та Сполучених Штатів, але поки що даний закон є віддзеркаленням політичної ситуації, а також має багато недоліків з юридичної точки зору і порушує основоположні принципи захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина.